ІІІ
«Песиголовець»
– А хто такі Песиголовці? – Еліна уважно розглядала слайд з попередньої лекції.
На ньому було зображення чудовиська з головою собаки. Високе пружне тіло, обтягнуте чорною блискучою шкірою, що волого сяяла у полудневому світлі.
– Це раса прото-людей, що живе у пустелі. Дуже небезпечні та примітивні тварини з низьким коефіцієнтом інтелекту. На фізіологічному рівні представники роду Cynocephalus ordinarius схожі на нас, хомінес нові, та в розумовому плані песиголовці, – лише звірі, Дуже небезпечні звірі.
– Звірі, – Еліна замислилася над словами менторки.
— Ага, песиголовці, – через плече дівчини визирнула руда голова, то був її сусід Артем. – Кажуть вони крадуть дітей та ведуть їх до пустелі, а там зжирають, бо вони людожери! - Хлопець широко всміхнувся і побіг до однокашників.
Решта класу жартували та веселилися, раділи та тішилися з перерви. Дехто грав у дворі, нехтуючи правилами безпеки, інші просто спілкувалися.
А вона: наче зачарована дивилася на страшну істоту з тілом людини та головою собаки.
***
Еліна схопилась зі сну. Барвисті образи, звуки, відчуття бентежним відлунням грали в голові.
Вже в котре їй мариться море. Велика водойма, цілковито вкрита; хвилями. Вода була усюди, куди б вона не поглянула.
Остаточно прокинувшись, продерши очі від піску, Еліна огляділася. Навкруги цілковита пустеля. Безмежна самота.
Скільки ще вона протримається в цій глухомані без запасів. Слабкість вже брала гору, скула кінцівки, роблячи тіло немічним, а подальше переслідування, - неможливим.
– Води, – пробурмотіла вона спраглими вустами.
Еліна, спираючись на глайдер, всілася зручніше.
Сонце вже зійшло над обрієм, скоро спека знову попливе пустелею. Дівчина важко схилила голову на бік.
Еліна напружила мозок, згадуючи, як опинилася посеред пустелі.
Вчора вона полетіла до Закрайсвіття, шукати вкраденого брата. Та пілот з неї виявився нікчемний. Вона декілька разів спробувала зупинити дошку, та марно. Глайдер ніс її далі від цивілізації у пустку. Туди, де не літали патрулі Оорта та фарсіянські кораблі. Де взагалі не було жодного розумного життя, самі химери та піски.
Коли від пекучого диску на небі лишився тьмяний уламок, глайдер сповільнився, і з шипінням сів на землю. Акумулятор нарешті розрядився. Еліна вилізши із тісняви кабінки, одразу впала спочивати. На страх не залишилося енергії, свідомість дівчини миттєво вимкнулась. А зараз, тверезо оцінивши халепу в яку вляпалась, Еліна відчула, як холодні пазурі жаху вп’ялися в душу.
Навряд чи в цьому безлюдді знайдеться зарядна станція, чи хоча б ферма.
– Дурепа… – Еліна підвелася з піску, обтрусила червоний домашній комбінезон.
Вони тікали з Ванком в чому було, навіть гермо захист не прихопили з дому. Яка з неї після того старша сестра? Цілковита нетямучість. Добре, що по дорозі до батьківської ферми їм трапився склад, забутий вартовими. Та розжитися там було нічим, кілька пакетів з денними порціями та бутель води, для неї та брата на декілька обідів.
Дівчина важко випросталася, суглоби боліли з незвички так, що вона ледь не плакала. А ще страшенно хотілося пити. Дівчина озирнулася. Навколо сама пустеля. Червона, як кров, згадала Еліна, хоча цей вираз вона ніколи не розуміла. Червоний був усюди, куди не глянь. Небо, земля, скелі, що ніби обдерті й обвітрені кістки велета стирчали із піску, все пофарбовано у червоний.
Коло того місця, де сів глайдер, щось зеленіло. Кульгаючи, розсипаючи базальт високими чоботами, Еліна підійшла до невеличкої округлої водойми. У смарагдовій калюжі блищали залишки переморфану, води з неорганічними домішками, що лишилася після первинної терраформації Марсу, принаймні так стверджували вчені.
"Це не можна пити", Еліна боляче зітхнула, вона не мала сил ввести погляд від зеленої отрути. Спрагла дівчина ледь трималася, щоби не влізти з головою в жадану прохолоду з тонким ароматом спецій. Марсіанську воду можуть пити лише марсіани, кажуть, що від того їх очі сяють у пітьмі, наче у котів чи собак.
Вона скоріше відчула його наближення, якимось внутрішнім невідомим відчуттям, аніж почула кроки. Ці істоти пресувалися нечутно. Жахливе передчуття небезпеки розпеченим ножем увійшло глибоко в серце, а поза спиною пішли мурашки.
Еліна повільно, дуже повільно, рухаючись механічно, наче автоматон, озирнулася. Струнка фігура в чорних шатах наближалася до неї від скособочених скель. Дівчина враз скам'яніла, в животі важко тьохнуло, вона знала що за істота йде по неї.
То була не людина. "Песиголовець", упізнала Еліна. Враз згадалися усі, коли-небудь почуті від батьків, сусідів, менторів, однокашників та інших фермерів казочки про опівнічні страховиська, дітей місяця, полужерів, песиголовців, що нишпорили у ночі коло поселень і ферм, шукаючи поживи.
Фермери вірили, що химери пили людську кров та їли людське м'ясо. Мандрівникам, що їм траплялися, чудовиська відкушували голови, а решту тіла поїдали разом із кістками. Особливо полужерам смакувало ніжне дитяче м'ясо.
"Тікати, треба тікати", – гулко билося в голові, проте ноги наче приросли до землі.
Легким, пружним кроком песиголовець наблизився і завмер на відстані витягнутої руки. Високий, наче обеліск, він виявився не таким кремезним, як уявлялося Елінці. Його чорна шкіра волого виблискувала при світлі тьмяного сонця, і в тому була якась дивна краса.
Песиголовець потягнувся до неї чорною рукою, розтулив довгасту пащу. Еліна скрикнула і сахнулася назад, мало не впавши в калюжу з переморфаном.
– Ні, ні! О, Діво, порятуй мене! – скрутившись калачиком, вона накрила голову руками, міцно заплющила очі.
Зараз чудовисько стрибне на неї, голодні ікла встромляться їй в горлянку, а гострі пазурі розпатрають живіт. Еліна бачила, як б'ється в конвульсії її знівечене тіло, відчувала запах власної крові.
Дівчина міцно стиснула щелепи й приготувалася відчути біль. Та нічого не відбувалося. Вона чекала, але песиголовець не атакував. Він взагалі стояв осторонь і нічого не робив. Еліна відкрила очі, з подивом підняла голову і глянула на песиголовця.
– Машȳ? – Запитало чудовисько, не рухаючи писком.
Приємний баритон вразив дівчину. Такий голос міг належати людській істоті.
– Мàшу? – Повторила вона ледь дихаючи. – Ні, я Еліна!
Істота повільно похитала головою, товста шкіра блищала наче кварц. Песиголовець загарчав, а потім схопився за витягнуту собачу морду і потяг її вгору. Голова з ледь чутним клацанням розкололася.
Еліна розкрила рота від дива. З-під голови звіра з'явилося людське обличчя. Песиголовець потрусив головою, порозкидав темне волосся по плечах, і посміхнувся.
На Еліну дивився юнак, якого вона, принаймні, так їй здалося, вже десь-колись бачила. Обличчя його було білим, шкіра світлого кольору, як у фарсіян, риси правильні, навіть гарні. Він був гарним.
Лише очі якісь не людські. Довгі, як у мурахи чи у бджоли, зовсім без зіниць, і світилися неймовірним лазурово-золотявим сяйвом. Їх погляд бентежив. Ці не людські, осяяні очі немовби заглядали у саму душу та бачили потаємні думки та страхи. Тому краса нелюда здавалася якоюсь чужою, хижою та загрозливою.
Юнак посміхнувся і хитнув головою, тримаючи незвичайний шолом-маску у руці.
Декілька хвилин вони здивовано ззиралися і мовчали, нарешті песиголовець заговорив. Обережно, наче пригадуючи кожне слово.
– Ти заблукала? – запитав він, привітно посміхнувшись. – Допомогти?
– Я тебе знаю, – прошепотіла Еліна ледь-ледь дихаючи, серце гучно заколотило у грудях.
– Не лякайся, це не справжнє. – На підтвердження юнак вщипнув свій зап'ясток і потяг чорну шкіру, вона тяглась наче гумка.
– Костюм, – здогадалась дівчина.
– Ходімо зі мною – песиголовець нахилився, схопив її руку і потяг на себе, легко піднявши на ноги.
Золотаві очі на мить позбавили Еліну волі та рішучості. В голові дівчини наче щось луснуло. На мить червоний світ, а заразом й песиголовець, пустеля, глайдер - усе цілком зникло. Повірити в те, що все життя усі, кого вона питала їй брехали було надто болісно. Опівнічні діти, сирожери, песиголовці - не чудовиська, не пустельні химери, вони люди. Чи бодай виглядають по людські та ще й фарсіянською розмовляють. Це просто не можливо було осягнути. Розум в таке не вірив.
Песиголовець міцно схопив її зап'ясток, наблизив до себе.
– Я не можу, – Еліна нарешті отямилася, запручалася. - Я маю знайти брата. Його забрали чужі. Ті страшні химери у світлі! Вони прийшли по нас, вони прийшли по мене, коли батьки поїхали. Їх було шестеро, високі чорні тіні у вікні. Я знову почула ті голоси на фермі. Я їх бачила, три високі фігури, а потім Ванко зник. І я, я не змогла захистити його.
Еліна сама не розуміла, нащо говорить все те песиголовцю. Слова лилися з вуст нестримним потоком, а тоді з очей полилися сльози. Вона гірко заплакала та завмерла в обіймах нелюда.
Песиголовець уважно спостерігав за її плачем, проте нічого не робив. Скоро дівчина виплакала всю свою журбу, біль, відчай, та стихла.
Юнак схилив голову на бік. Довгасті очі песиголовця заблищали мов полірований кришталь.
– Розумієш. Я маю йти. – Еліна почала смикати руку, ледь не вивертаючи її. Песиголовець не відпускав.
– Я допоможу тобі, – пообіцяв він. Голос спокійний, виважений. - Я поведу тебе.
Еліна збентежена глянула вгору, зустрівшись з поглядом нелюдських очей. Чи може вона вірити йому, чи має право довіритися песиголовцю. Те, що вона досі жива ще не означало, що поруч з ним вона в безпеці. Песиголовці не люди.
Ніхто напевно не знав, хто ці істоти такі: корінне населення Марсу, мутанти, що народилися після терраформації, чи можливо прибульці із далекої зоряної системи. Певно скажи Еліна у лікеї, що песиголовці розумні, розвинуті й схожі на людей, однокашники її б засміяли. А менторка видала б директиву, привести батьків для серйозної розмови.
Далі буде!..