Хлопець прокинувся від страшного смороду. Смерділо так, немов у нього під носом палили столітнє сміття.
Павло кашляв, надсилу плюючись грудками крові.
Розплющив очі, та нічого не побачив у суцільному мороці.
Руки й ноги скам'яніли. Від найменшого напруження все тіло скував такий біль, що Павло починав хрипко завивати й плакати.
Схоже, він зламав хребет або, може, ребра чи ноги. Неймовірно, що після падіння він все ще міг дихати.
Куди він втрапив?.. Останнє, що Павло пам’ятав, – побита вулиця, зруйновані невеличкі будинки, підземний перехід. Каналізація? Ні! Може, це – шахта метро?
З далекого кутка пролунав глухий шурхіт, потім довгий скрегіт, наче хтось дряпав залізною палицею металеву пластину.
— Хто тут? — закричав Павло, скільки стало сил, захлинувся кашлем і став плюватися кров'ю.
Здавалося, легені зараз порве від напруги.
Гарчання і шурхіт знову.
— Хто тут? — Простогнав він, насилу дихаючи.
Темрява міцно обіймала все навколо, Павлу ледь вдалося розгледіти свої ноги.
Внизу було вогко, холодно і темно. Так темно, як у перший день Творіння.
Напевно, він упав в одне з тих підземних укриттів, що не встигло врятувати стільки людських життів.
На парах в Універі старенький лектор розповідав їм, що з підвалу центрального корпуса до станції метро прокладено тунель. Зараз він закритий, та в часи холодної війни усі викладачі й студенти про нього знали. А метро – це справжнє бомбосховище, ось чому в столиці станції влаштовані так глибоко під землею. Друзі тоді жартували на перерві, що крім того, метро – прихисток підземних тварюк: триметрових щурів, жуків-м’ясоїдів, та всяких підземних страховиськ.
Зруйноване місто, пекуче сонце, занепад і нескінченна порожнеча. От і все, що він споглядав.
Запах крові та смерті в ранковому повітрі.
Тиша пригнічує, втома і спрага мучить кволе тіло, однак хлопець продовжує йти спорожнілими знівеченими вулицями.
Він змушує себе крокувати вперед. Хоча від утоми голова гуде, а страхітлива картина руйнації повторюється знову й знову, наче нескінченне жахіття.
Мертве місто…
Мружачись, хлопець намагається розгледіти бодай щось живе на цьому бетонному кладовищі. У цій братській могилі із каміння, битого скла, цегли та металу.
Але серед руїн столиці нічого і нікого нема.
Схоже він єдиний пережив «катаклізм». Єдиний із сотень тисяч? Не може ж такого бути.
Він йде по колу. Яскраве сонячне світло палить очі, мозок марить, дурить хворобливими галюцинаціями.
Інколи хлопець бачить свою сім’ю в той проклятий день, коли з неба зійшов вогняний – пекельний дощ.
Мама, така гарна в новій чорній сукні, простягає йому руки, але не встигає схопити. Тато, впіймавши Софійку, мчить крізь квіткові інсталяції. Та оскаженілий натовп спиняє його. А за мить той закуток Співочого поля, де туляться рідні, із жахливим гуркотом йде під землю.
Той перший землетрус зруйнував добру половину міста, поховав сотні життів. Та якимсь чудом він вцілів.
Іноді хлопець бачить незнайомих людей, що вмирають від страшних опіків, осліплі від яскравого спалаху неземного світла.
Вони всі кричать і кличуть рідних. І він потрапляє в саме серце шаленого натовпу, що мчить назустріч смерті.
«Куди я йду? Всі, кого я любив, – померли».
Він втратив лік часу. Здається, він блукає тижні.
Руїни центру змінювалися руїнами околиці, і всюди – людські тіла, поховані під звалищами. Хтось загинув від землетрусу, хтось від некерованих машин та уламків літаків, хтось від спалаху та опіків, хтось – від рук інших людей.
Звичайно, десь усе ще тліє вогник життя. Але то було страшне життя, повне болю й відчаю. Він оминав ті закутки. Не хотів ховатися і виживати. Відчував, що і йому не довго вже чекати.
«Краще б я помер одразу... Разом із батьками».
Він зовсім знесилів і непритомнів усе частіше.
Надто гаряче, щоб дихати. Надто боляче, щоб йти далі.
Хлопець упав на землю, вкриту битим склом від перекинутого «Богдана», й спрямував погляд на люті небеса. Вони були дивні для людських очей, багряно-червоні й дихали, як і все навколо нього, смертю.
Сонце – величезна, яскраво-червона куля – зависло низько над горизонтом. Яскравий кат, що опалив за кілька годин половину Земної поверхні.
«Не стерпіла Земля люті людської, остання війна виявилася останньою краплею на Небесних вагах терпіння»: так бурмотів дідусь, якого зустрів хлопець, мандруючи рідним містом. Той помер у нього на руках від опіків.
— Тобі, мабуть, видніше… звідти… — прошепотів спраглими губами і посміхнувся.
Хитаючись, вкотре піднявся на ноги, ступив на розбитий, розтрісканий асфальт, відчув поштовх.
Хитка сіра купа затріщала під ним і розпалась. Хлопець не встиг і зойкнути, як уже летів у темряву, в надра зруйнованого міста.
Стрімкий політ завершився ударом, раптовим і гучним. Крізь дзенькіт у вухах хлопець почув нудотний хрускіт кісток. Спалах пекельного болю накрив його з головою, від того болю він осліп і оглух, провалюючись у блаженне небуття.
Нарешті? Милосердна смерть? Смерть, що не дарувала забуття під час спалаху, коли на його очах вмирала скалічена натовпом Софійка.
Смерть... вона немов оминала хлопця, чи все ж таки шкодувала?
Байдуже. Нарешті він залишить це пекло, можливо, поєднається з рідними або просто зникне назавжди як хлопець на ім'я Павло. Головне, що не відчуватиме болю.
***
— Хто?.. – Хлопчик знову захлинувся і замовк.
Навколо стояв в'язкий запах крові, гнилля, гару і ще чогось незрозумілого. Якийсь дивний аромат пробивався крізь їдкий сморід підземелля.
Щось неспокійне було в цій чорній порожнечі. Хлопчик ясно відчував чужу пильну увагу. Схоже, щось стежило за ним з глибин мороку. Але що?
Шелест і шурхіт наблизилися. Павло примружився, і вихопив з темряви дві осяяні золоті плями, два дивних ліхтарі, розміром зі стигле яблуко.
Це були очі... Надзвичайні, розкосі, сяючі, страшні очі. У них не було нічого людського, лиш непроглядна безодня і звірячий непереможний голод.
Хижі очі стежили за ним. Вони дивилися на хлопця пильно, роздивлялися, вивчали.
«Невже цей флуд про страховиська в столичному метро – правда? Не може того бути».
Відчайдушний, майже тваринний жах скував тіло. Тікати треба тікати – билося в голові.
Павло не хотів помирати ось так, самотнім, наляканим, від лап та ікл невідомого чудовиська із земних нетрів.
Серцебиття почастішало і кровотеча посилилася. З глибокої рани на грудях фонтаном хлюпала кров.
Якщо він не загине в пащі загадкової підземної тварюки, то скоро стече кров'ю. Так чи інакше, чекати йому лишилося не довго.
«Що за дурний кінець? Чому я не можу вмерти нормально?! Чому не загинув разом із сім'єю?»
Він заплакав, зарюмсав як дитина. В серці вирувала злість. На себе, на батьків, що потягли їх з Софійкою на ту дурну квіткову експозицію, на увесь звироднілий світ.
— Ні, ні!
Очі сяяли, як світлодіодна жовта лампа, в них не було ні зла, ні добра, проте відчувався розум.
Істота, чим би воно не було, здається розуміла, що відбувається. Що непроханий гість вмирає і йому потрібна допомога. Та нічого не робило. Лише стежило уважно і тихо гарчало.
— Мені байдуже! Роби що хочеш! — крик відчаю і поразки.
Адже, правду кажучи, він був приречений з самого початку. Після того, як Софійка загинула, Павло шукав смерті.
«Не спромігся сестру врятувати, не витяг маму з того пекла… злякався, дав дьору, лишив батька стікати кров’ю. Це я – тварюка, а не отам».
Але ж він – простий смертний. Раптова думка лютою блискавкою стрельнула в голові Павла. То була не його думка. Чужа і не зрозуміла. Думка-картинка дивним чином заспокоїли хлопця. Павло задихав глибоко. І тоді очі, кільця темряви й світла, наблизилися.
Невідома химера йшла повільно, але впевнено. Вона ступала уламками труб, стін, ковзала по слизькій підлозі та чіплялася за стелю. Примара кружляла до нього по чорному тунелю, порушуючи всі закони гравітації. Все це Павло бачив десь глибоко у підсвідомості, якимсь невидимим оком.
Зупинившись, чудовисько глянуло на хлопця уважно, люто.
«Досить знущатися з небіжчика!»
«Ти ще живий, людино. Але якщо ти так боїшся смерті, тоді стань безсмертним?»
Це також була не його думка. Чиясь чужа воля брала контроль над знівеченим розумом.
Павло завмер, не маючи сили відвести погляд від золотих очей, він помітив, що, крім шаленого голоду в них зачаївся біль... Біль самотності.
Час. Невимовно довгий час воно є, воно існує, і воно поневіряється по нескінченній порожнечі буття... Багато століть чудовисько живе далеко від людських очей, ховається глибоко в підземеллі, і ось настав довгоочікуваний день, воно вибралося з надр. Немислимо стародавнє, неможливо чуже і невимовно самотнє.
Невже це чудовисько єдине зі свого виду? Останнє із забутого людьми давнього роду?
Колись у дитинстві він і сам чомусь страшенно боявся стати таким, останнім зі свого роду. Зараз він теж боявся вижити всупереч тому, що всі знайомі та близькі вмирали моторошною і болісною смертю.
«Тоді ти не будеш сам», - запевнила його чужа воля.
Можливо, він просто божеволіє від важких ран. Адже ясно, що він помирає. Це просто марення скаліченого мозку. Павло згадав уроки анатомії зі школи, «Виживання найсильнішого» та дизруптивний добір.
Дизруптивний добір… коли більшість особин виду втрачають адаптивність. Тобто, коли більшість не здатна підтримувати життя у нових, кардинально інших умовах середовища. Коли всі вмирають і лишається лише дрібка інакших, запрограмованих вижити та змінюватися. Може, він щось плутає? Ніколи не вірив дарвіністам. Краще вже «Кошмар Дженкіна», всякі мутаційні теорії. Безсмертні медузи, пращури усього живого на Землі.
Думки плуталися-ламалися в голові Павла. Картинки напливали одна на одну. Величні титани, що повелівали первісним світом, чудовиська у бездонному океані в кришталево чистій воді, зловісні тіні на стінах печери, де здичавіле людство ховалося від когось, когось страшного, хижого та набагато розумнішого за натовп.
Страшні боги прадавнього світу.
Разом з картинками в нього хлинули чужі почуття: непомірна втома від прожитих довгих-довгих років, невимовна самотність спорожнілого життя, незгасимий біль і туга за втраченим минулим. Це відчувало чудовисько.
«Безсмертне дитя, що так відчайдушно чіпляється за життя. Я дарую тобі вічність», – з цими словами золоті вогні наблизилися впритул.
Щось невимовно страшне, велике, могутнє, нависало над Павлом, він більше не міг бачити істоту, але відчував її якимось внутрішнім чуттям. На нього наче дихнуло давниною. В ту мить серце Павла мов обірвалося. Інстинкти брали гору. Та він, прикутий до залізяки, не міг утекти.
За спалахом страху вдарив пекучий біль. Щось гостре розпороло його шию, проникаючи глибоко в плоть, додавши до його численних ран з десяток нових. Гострі голки вп'ялися у м'язи, роздерши плече, праву руку від ліктя і верхню частину грудини.
Кров струмками лилася зі свіжих ран, а Павло відчував загадкову істоту все ясніше. Його внутрішня темрява заповнювалася невидимим світлом. І незабаром чудовисько постало перед пораненим у всій своїй жахливій красі.
Воно виявилося величезним, більше п’яти метрів заввишки, і це, безумовно, не була людина.
Чудовисько не було навіть далеким родичем людського роду, не було воно і предком динозаврів… Воно взагалі не було земним.
Ні, воно – щось споконвічно древнє, щось цілковито втрачене для світу.
Монстр? Почвара? Ні... Не просто монстр, це не безмозка тварина. Хоча у нього були сотні гострих іклів, міцна вигнута горбом спина і потворно довгі кінцівки. Але, попри все це, Павло більше не міг називати істоту чудовиськом.
Воно жило далеко від людей всі незліченні століття і ховалося від сонячного світла в бездонній темряві світової утроби. Життя з-під землі. Наче прадавній Офіон, проклятий своїми дітьми до вічного життя в безодні. І ось, вийшовши з тисячолітнього ув'язнення, воно піднялося на руїни чергової втраченої цивілізації.
Павло завмер не дихаючи. Істота жадібно пила його кров, ковтаючи кожну краплю, кожну крихту його життя.
І коли свідомість Павла знову втрапила у порожнечу, а до остаточного небуття лишалося кілька ударів серця, випиту кров раптом вприснули крізь страшні рани назад у кволе тіло. З шаленою швидкістю по судинах розлився вогонь.
Нова кров випалювала тіло, як напалм, проникаючи в кожну клітинку скаліченого організму. Вливалася у голову і в серце пекельним потоком.
Здавалося, ось-ось – і Павло спалахне, як сірник і згорить ущент.
Крик дикого болю довгим відлунням прокотився лабіринтом покинутої шахти.
Біль схлинув так само несподівано як і найшов на нього. В очах прояснилося, серце заспокоїлось від дикого танцю.
Хлопець глянув на вільну руку, та більше не тремтіла, правиця лишалася намертво прибита до металевої пастки. Та його це більш не турбувало. Взагалі нічого не турбувало.
Він розумів, відчував, що щось у ньому змінилося. Калейдоскоп чужих думок став для Павла ясним зрозумілим та рідним.
Десь глибоко всередині нього народилося чудовисько.
Павло знову побачив істоту. ЇЇ потворне тіло сяяло в темряві, випромінюючи блакитне світло. Тепер він міг бачити все, бетонний тунель метрополітену, холодні стіни, що тікали в порожнечу, власне тіло, прикуте іржавими штирями.
Істота відпустила його, стала осторонь, ледь чутно загарчала. Витягнута, широченна як у динозавра паща, схожа на собачу, велика голова, довжелезне тіло з арками-ребрами, що були обтягнуті сірою шкурою. Міцні лапи й гострі, вигнуті кігті дробили й землю, камінь, бетон. Та скільки б не було у чудовиська кінцівок, вони більше не витримували ваги могутнього тіла. Воно вмирало.
«Я дав тобі життя... Проживи його».
« Так і буде...» – відповів Павло, спокійно, рішуче.
Він вигнувся усім тілом і з легкістю вивільнився з металевої пастки, не відчувши болю. Здається, усі відчуття, що мучили його довгі дні поневірянь, – згоріли. Він більше не людина.
«Ти станеш особливим. Твій вид тебе прокляне і вижене».
Він розумів це. Розумів, що тепер йому немає місця серед людей. Можливо, рідні все одно прийняли б його. От тільки немає у нього ні батьків, ні сім'ї, ні друзів. Сонце забрало всіх.
Покладатися можна лише на себе. Він єдиний монстр у світі, що помирав на дванадцятому році другого тисячоліття. У світі, де Сонце спалило власних дітей.
«Спочивай. Я продовжу твою справу».
Він пообіцяв жити, і не більше. Вижити під лютими небесами. Дати світу нове життя.
Ця істота, ким би воно не було, і звідки б не прийшло – з надр землі, з потойбічного світу, з іншої планети, хто б не створив, породив або закликав його – воно сьогодні віддало своє життя іншому створінню, людині, щоб розум не зник з цього світу.
«Тоді живи... Живи вічно...»
Світло у золотих очах згасло. Зв'язок, канатним містком, протягнутий між ними, – обірвався. Могутнє тіло з гуркотом упало на вогку від крові землю.
Істота забилася в конвульсіях. Дихання з гучними хрипами виривалося з грудної клітини. З широкої пащі сочилася в'язка чорна рідина.
Хлопчик потяг прибиту руку на себе. Цього разу болю не було, а страшна рана від штиря миттєво загоїлась. Дивовижна здатність до самовідновлення перейшла Павлу в спадок.
Він покрутив рукою перед очима, потім опустив погляд на чудовисько.
Він не радів новій силі. Йому належало оплакати чергову смерть…
Хлопець опустився на землю й обережно обійняв темно-сірого велетня за ту частину тіла, що була схожа на плечі та торс.
Чудовисько застогнало глухо й надривно, і лабіринт підземелля струсонув грім протяжного відлуння.
Мить – й у тунелі знову запанувала тиша.
«Спочивай з миром, друже», холодною долонею він закрив величезні порожні очі.
Павло повільно відпустив мертве чудовисько. Він був спокійний і рішучий, як ніколи перед тим.
Він знав, що істота, нарешті, знайшла довгоочікуваний мир. Воно більше не буде самотнім і знедоленим. Чудовисько прожило своє болісно довге життя недаремно. Воно дало початок новому виду, новому життю на звироднілій Землі.
Нове життя зі старовинного ковчега.
Павло посміхнувся. Змахнувши з обличчя липке від поту і крові волосся, він стиснув руку, насолоджуючись тим, як гаряча кров пульсує в жилах.
Він одержав те, про що ніколи не просив... Безсмертя.
Тепер, навіть якщо останній з роду людського згорить у вогненних променях розлюченого Сонця, не всі розумні істоти зникнуть з планети Земля.
Вимерлий світ заселить новий вид і, можливо, він ніколи не повторить помилки попередників. Він не гратиметься з магнітним полем планети, не пальне в зірку капсулою з ядерними відходами, не засмітить океан нафтопродуктами, не буде нищити тваринний та рослинний світ. Можливо, цього разу нові діти, його діти, зроблять усе правильно.
Очі Павла спалахнули золотим світлом. Він холодно посміхнувся і, закинувши голову вгору, рішуче подивився на далеку вузьку смугу скипілого неба.
Він стільки усього має зробити. Знайти вцілілих, обрати поміж них найсильніших, передати далі безцінний дар.
Тепер, коли у нього є заради чого жити, є за що боротися...
Тепер, коли безцільне існування набуло нового сенсу, він знав, що ніколи по-справжньому не був самотнім.